Видатні жінки України

Усний журнал

Княгиня Ольга – перша жінка на Русі, віднесена Церквою до лику святих

Про походження та юність Ольги відомо дуже мало. Ольга народилася і провела дитячі роки за межами Києва, у середовищі  східнослав’янської  людності  і була першою українською правитель­кою,яка залишила по собі славний слід.

    Уперше Ольга з’являється на політичній арені після смерті свого чоловіка князя Ігоря. Вона правила від імені малолітнього сина Святослава ( народився 942 р. ) Із самого початку Ольга повноправна княгиня, правителька великої держави, де ще спалахували повстання проти центральної влади. Після смерті Ігоря ( його убили повсталі древляни,з яких він хотів узяти повторну данину) Ольга жорстоко помстилася непокірним,хоча й мусила дещо обмежити збір данини .Все це сприяло тому,що протягом 20 років ,доки правила Ольга  в державі було тихо і спокійно.

    Це було 10- століття-розквіт Середньовіччя,коли в усій Європі панувала фізична сила,кожен володар був насамперед воєначальником.  І ось на київському престолі жінка,за тогочасними поняттями –стара (50 років )  і все ж таки наймудріша серед людей.

   Людяність держави була на високому рівні культури і моралі аби беззастережно коритися владі старої, слабкої жінки,шанувати розум і душевну красу в добу панування фізичної сили.

Внутрішня сила Ольги природно поєднувалася з  непересіченими організаторськими здібностями у веденні господарських і державних справ. Ольга всю свою увагу передусім зосередила на внутрішньому житті Київської держави. Вона особисто побувала  в підкорених нею  і попередниками племенах, не боячись замаху чи повстання. Вона заклала нові міста, села і погости ,призначила своїх правителів.

    Ольга першою серед київських князів спробувала ввести порядок  щодо данини:встановила норми податків  - «устави», «уроки», «оброки», «дані».Трагічна смерть Ігоря змусила Ольгу  уважніше поставитися до оподаткування народу. За князювання Ольги було засновано чимало городищ ремісничих поселень та перші князівські села. Ольга  намагалася в першу чергу використовувати все,що було найкращого у могутніх сусідів.

   Зокрема,чи не найвеличнішою справою Ольги було запозичення християнства у Візантійській імперії  шляхом власного хрещення. У впровадженні християнства на Русі були зацікавлені обидві сторони: візантійський імператор хотів  мати підтримку Київської держави,Ольга ж мріяла домогтися від імперії цісарського титулу і привілеїв для руських купців.

    Разом із християнством Ольга принесла  в Київ і більш високу культуру. Так,перша кам’яна будівля на Русі-її палац. Церковні книги без  яких не було б на Русі розвиненої писемності,теж стали надходити до Києва після хрещення Ольги .Інколи на грунті  впровадження християнства   виникали суперечки між Ольгою та її сином Святославом ,але це не впливало на їхні стосунки: вони залишалися теплими,бо дуже любила Ольга свого сина,авторитет же княгині у справах державних був незмінно високим у її сина.

       Під час походів князя Ольга міцно утримувала в своїх руках правління державою. У 969 році Ольга не дозволила князеві йти походом на Б ОЛГАРІЮ, кажучи ,що скоро помре. Через три дні  великої княгині не стало. «І плакался по ней сын ея,и внуци ея, и людне все  плацем  великам»   

      Ольга була похована за християнським звичаєм 11 липня 969 р. за участю священника.

        На сьогодні існує багато трактувань образу Ольги. Перекази називають її хитрою,церква- святою  ,історія - мудрою. Однак  безперечним є те,що помстившись древлянам,вона зберегла спокій Київської держави і мир з іншими. З хистом державного мужа підтримувала порядок у державі,не писала законів,але  давала настанови прості і потрібні для людей. Вона правила державою ;покладаючись на витримку , відстоювання інтересів Київської Русі.  При Ользі Київська Русь стала відомою і шановною в найвіддаленіших країнах Європи, усього цивілізованого світу.

ЛІТОПИСНА ОПОВІДЬ ПРО КНЯГИНЮ ОЛЬГУ

 Жила ж Ольга з сином своїм Святославом,

І навчала його мати хреститися,

А він не зважав на те, ані дослухався того,

Але коли хто з власної волі хотів хреститися,

То не забороняв, але осуджував того.

Для невірних-бо віра християнська — то потворність,

Бо не знають і не розуміють ті, хто в тьмі ходить,

І не відають слави Господньої,

Бо одебеліли серця їxні,

І тяжко вухами чують, а очима бачать.

Рече-бо Соломон: «Діяч нечестивих далекий від розуму,

Бо кликав вас — і не послухали ви,

І вам поклав слова — і не зрозуміли,

Але ради мої ви відкинули,

І звинувачень моїх не приймаєте,

І зненавиділи-бо премудрість,

І не захотіли страху Господнього,

І не хотіли приймати поради моєї,

І погорджували всіма моїми звинуваченнями!»

Так і Ольга часто говорила:

«Я, сину, пізнала Бога і радуюся,

А коли і ти пізнаєш Бога, то почнеш радуватися».

Він же не приймав того, кажучи:

«Як я можу один іншу віру прийняти?

Та ж дружина моя з цього буде сміятись».

Вона ж рече йому: «Охрестишся ти

І всі інші те саме зроблять».

Він же матері не послухав і далі справляв звичаї поганські,

Не відаючи, коли хто матері не слухає, в біду впадає,

Як сказано: «Коли хто батька чи матір не слухає,

Хай умре».

Це ж тому Святослав гнівався на матір.

Соломон же сказав:

«Хто картає насмішника, той собі ганьбу бере,

Хто ж безбожникові виговорює, сором собі набуває».

«Картання безбожників — як мозоль для них».

«Не дорікай пересмішникові, щоб тебе не зненавидів він».

Одначе Ольга любила сина свого Святослава, кажучи:

«Хай буде воля Божа. Коли Бог захоче помилувати рід мій

І землі Руської, хай вкладе їм у серце бажання Бога,

Як то і мені Бог дарував».

І, це кажучи, молилася за сина

І за людей всі дні і ночі

І наставляла сина свого до змужніння його

І до його повноліття.

Роксолана - видатна постать історичної пори

          XVI століття.

У  європейській історії жінки-правительки держав були явищем досить поширеним. На Сході було набагато менше жінок,які тримали в своїх руках державну владу чи завойовували її.

       Серед жінок,які керували державою з-за штор гарему,- Хуррем- султан, відома нам як Роксо­лана. Її причетність до управління могутньою державою Османською імперією – в якій правовий статус жінки був найнижчим в усьому мусульманському світі –є винятком із правил,свідченням збігу певних обставин та володіння правителькою особливими здібностями.       

Хто ж  така  Роксолана?

                Її звали Настя  Лісовська. Народилася 1505 р. в селі Рогатині на Прикарпатті. Батько Гаврило Лисовський,- рогатинський священик, мати Олександра була родом з –над Пруту, із села Княжий Двір. Настя успадкувала батькову несамовитість і материну легку вдачу.

         Навчалася у суворого вчителя  Єроніма  Снабарського, але недовго.1520р. на Рогатин налетіли татари і захопили Настасю в полон. Мати загинула,а батько саме в сусідньому селі хрестив дітей і там порятувався. Незабаром юну полонянку було відвезено на кафський невільничий ринок і продано купцеві із Стамбула,а там її купив один зі слуг султана Ібрагім. Він ніяк не міг приборкати непокірну,вольову бранку з України і тому вирішив подарувати у гарем.

         Потрапивши туди Настя не плакала, не впадала у відчай, а примусила себе думати, що        вона така ж вільна, як була в Рогатині. Аби не марнувати час,вона починає вивчати письмово, мову, релігію і звичаї турецького народу. Освіту і опанування правил поведінки у турецькій неволі Настя Лісовська розпочала у Кафі. Тут, у школі невільниць, вивчали Коран,арабську мову, навчали тонкощам залицяння,вмінню подобатися чоловікам, одягатися, прикрашатися. Там невільниці дізналися, що помер  старий султан Селім, а на його престол вступив молодий Сулейман . Новому  правителеві Османської  імперії було пророковане довге й незвичайне владарювання. Це ще тоді схвилювало і глибоко зацікавило Настю.

        Згодом ,коли Настя –Роксолана стала дружиною Сулеймана, то вже султан шанобливо дивувувся  її відданості і природному єднанню з батьківщиною , захоплювався її розумом, вмінням поводитися гідно і тактовно. Султан зрозумів, що така жінка варта бути супутницею його життя. Водночас вона стала однією з жінок Османської імперії, яка вирішувала разом із султаном важливі соціальні та політичні проблеми тогочасного турецького суспільства. Зримі набутки її особистої діяльності скромні: мечеть,притулок для убогих, лікарня, збудована за її велінням на місці колишнього невільничого ринку. Ця місцина понад 400 років носить ім’я Хасекі (офіційне ім’я султанші, знаної як Хурем, а найбільше як Роксолана). Тут же вона створила загальнодоступну бібліотеку. На чільне місце в своїй діяльності Роксолана ставила допомогу рідній Україні: хлібом,грішми; своїм впливом на султана обмежувала жахливі грабіжницькі і руйнівні напади турків, кримських татар на українські землі.

           Найбільше вражав сучасників її характер, дипломатичний хист, завдяки яким вона стала рівною найсильнішому повелителеві тієї доби Сулейманові Пишному. Анастасія з рабині піднеслася до султанші, котрій єдиній за тисячолітню історію Османської імперії віддано честь,- поховано у восьмигранній, як у султана, усипальниці. Останнє є свідченням величезного значення Роксолани в житті і діяльності Сулеймана. Заради неї султан відмовився від матері,від послуг великого візира, не покарав дружину за участь у замахові на нього, протягом усього подружнього життя поважав волю і бажання Роксолани,що мали приватний і державний характер.

Роксолана  надихала й підтримувала Сулеймана в його  спробах виконати три

великих діяння: завершити будівництво водогону в Стамбулі, заснувати у Відні західну столицю Ісламу та побудувати найкращу в світі мечеть.    Проте найбільшою, причому особистою  заслугою Роксолани є її моральна підтримка Харжі  Мімара  Синана , найобдарованішого архітектора Туреччини усіх її часів, одного з геніїв  всесвітньої архітектури.

           І Мімар Синан віддячив благодійниці і Сулейману: мечеть на їхню честь є однією з архітектурних  перлин світу. На схід від неї стоять гробниці  («торбе») Роксолани і султана. Вони порівняно невеликі, та разом з мечеттю утворюють неповторну пам’ятку  східної архітектури,яка нагадує нащадкам про щасливе подружжя видатних людей мусульманського світу. Знаменним є те, що ця жінка як за життя, так і після смерті була оточена ореолом глибокої шаноби правителя Османської імперії.   

       Була в житті Роксолани ще одна трагедія – це її діти. Завдяки своїм синам і владі над Сулейманом вона здобула трон,бо бачила в цьому порятунок. Таким чином піднеслася над оточенням володаря,стала знаною у світі. Але влада виявилася безсилою , аби вберегти дітей від закону Фатіха :всі сини будуть знищені, крім одного. І Роксолана прагне, щоб спадкоємцем трону був Баядир – найдорожчий її син: він не скривдить своїх батьків і допоможе Україні. Та її надії були марні. Син залишився байдужим до її батьківщини, не схвилювали його і страшні руїни та попелища після чергового нападу орди на Рогатин – він був сином султана, а не сентиментальної жінки. Зрештою, все відбувалося так, як і передчувала Роксолана ще тоді, коли перша її дитина заговорила по – турецьки : «Ствердилася й утвердилася в дітях – і вже не мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цієї землі., і її діти, вирісши, вважатимуть її рідною, а про її Вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову,бо що мова без батьківщини?»

              Що ж і за дітей треба було платити – змінила віру, «потурчилась,обусурманилась». І це був страшний крок:ради дітей забути рідну землю.

Трагедія Роксолани виражена трьома промовистими афоризмами:

«Любов, мудрість і птахи не знають вітчизни».

«Щоб жити,потрібні вітчизна, свобода і пісня».

«Заснувати рід  свій можна тільки на рідній землі,

заплідненій трудом предків твоїх».  

   Настя Лісовська мала пісню,досягла мудрості й любові, та без вітчизни і свободи не могла багато зробити для поступу свого народу  і для продовження розумного і доброго власного роду. В цьому її трагедія.

     Справжнє життя Роксолани має ще один вимір світового значення й ваги в людській історії 16 століття. Майже 40 років Роксолана разом із султаном впливала на важливі події та справи в імперії,активно листувалася з багатьма королями. Великого значення вона надавала освіті, культурі, благодійним справам. Багато людей того часу визнавали,що в імперії правив не султан,а султанша. І султан не заперечував цієї думки,оскільки не приховував ,що для нього Роксолана була не тільки найдорожчою жінкою, а й першою порадницею.  



Маруся Чурай  — напівлегендарна народна поетеса-піснярка.

Ця дівчина

Не просто так

Маруся.

Це – голос наш

Це – пісня

Це – душа.

      Є прадавні, що намертво лежать у землі ,а є живі скарби,які передаються від покоління до покоління, огортаючи глибинними чарами людську душу. До таких належать народні пісні. Імена їхніх творців розгубила історія й вже навряд,чи й знайдемо багатьох з них. І тільки інколи , крізь тумани часу, окреслиться схожа на легенду постать творця пісні. До таких і  належить легендарна постать народної піснярки Марусі Чурай.

      Маруся народилася в родині урядника Полтавського добровільного козачого полку Гордія Чурая  - палкого патріота,людини хороброї,чесної. У сутичці з шляхтичем,який знущався з простого люду,запальний Чурай зарубав кривдника, тож мусив тікати з Полтави на Січ,де пристав до війська гетьмана нереєстрових козаків Павлюка( Бута ).    Разом з ним він брав участь у народному повстанні, у битві під Кумейк ми потрапив у полон і був страчений у Варшаві. Народ склав про нього пісню.  

Після смерті батька Маруся жила з матір’ю у слободі під Полтавою, в невеличкій хатині на березі Ворскли. Люди оточили вдовицю і її доньку теплотою і любов’ю,бо пам’ятали й шанували Гордія Чурая, любили пісні його доньки Марусі.

         «Маруся була справжня красуня в суто малоросійському стилі: дрібненька, струнка, як струна, з крихітними рученьками і ніженьками,з привітним виразом ласкавого, матового кольору,засмаглим личком,на якому виступав рум’янець,з карими очима під густими бровами, і довгими віями… Голівку дівчини покривало розкішне, чорне , як смола волосся, заплетене в густу широку косу до колін». З такою чарівною зовнішністю, маючи від природи життєрадісну вдачу та вміючи складати пісні і гарно їх співати,дівчина подобалася місцевим парубкам. Серед них помітно вирізнявся реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра, син одного з керівників селянсько-козацького повстання. Іван був людиною суворою,але правдивою і благородною. Він дуже любив Марусю,проте не відкривав їй своїх почуттів,бо знав,що дівчина любить молодого козака Григорія Бобренка. Але Гриць був людиною безхарактерною, перебував під впливом своєї матері. Вона й умовила Гриця покинути залицяння до Марусі й посватати багату Галю Вишня- ківну -  дочку черкаського  полковника Федора Вишняка,племінницю полтавського полковника Мартина Пушкаря.

       Навесні 1648 р.  почалася Визвольна війна українського народу проти польської шляхти під проводом Богдана Хмельницького. Він розгромив польське військо під Жовтими Водами і почав збирати козацькі полки для рішучого удару під Корсуном. На допомогу Богдану Хмельницькому виступив Полтавський полк,в якому служили Іван Іскра та Григорій  Бобренко. Розлука з коханим була для Марусі тяжким ударом, одночасно її обдарування розквітло саме в цю пору.

У неоціненному доробку Марусі Чурай ,створеному в цей тяжкий для душі і водночас плідний для творчості період, була не тільки любовна,а й громадсько-патріотична поезія,яка зміцнювала силу духу нашого козацтва:

     Стоїть місяць над горою,а сонця немає…

         Мати сина в доріженьку слізно проводжає:

«Іди, іди, мій синочку,та не забаряйся,

            За чотири неділеньки додому повертайся!» 

Перу Марії Чурай належать також вірші й пісні, присвячені великим  історичним подіям у житті українського народу. Важливі історичні події в житті українського народу в творах Марусі Чурай не могли витіснити її власні душевні хвилювання. Природно, що більшість пісень цього періоду  пройняті глибокими стражданнями Марусі Чурай. Її коханий Гриць, що був на війні, не подавав про себе вісточку. Маруся  страждає,її безмежна туга переливається в пісні. Перебуваючи  на богомоліні в Києві, вона пише твори пройняті душевним болем,глибоким смутком:

                Трачу літа в лютім горі

І кінця не бачу,

                   Тільки тоді легше стане,

           Як трошки поплачу.

Та от після переможних битв козаки повертаються в рідні оселі. Григорій прибувши до Полтави, підкорився волі матері й посватав Галину Вишняк. Туга й безнадія охопили вразливу Марусину душу. Життя без коханого втратило для неї сенс. Все частіше приходять до неї думки про смерть. Не маючи сил забути  Гриця, Маруся у відчаї кидається в річку,та Іван Іскра рятує дівчину. Тяжкий душевний стан наштовхнув Марусю на думку про помсту Грицеві за зраду. Якось на вечорницях Маруся зустріла Григорія з нареченою. Пересиливши себе, запросила Гриця на танок, який став фатальним для обох.

Подальший перебіг подій Маруся виспівала у своїй останній пісні:

У неділю рано зілля копала,

    А у понеділок переполоскала.

                Як прийшов вівторок, зілля ізварила,

У середу рано Гриця отруїла.

              У четвер надвечір Гриценько помер.

                     А прийшла п’ятниця – поховали Гриця.

Нехай він не буде ні їй,ні мені,

             Нехай достанеться він сирій землі…

У пісні немає натяку на розкаяння. Однак ,за переказами Маруся,дізнавшись про смерть Гриця,прибігла до церкви і покаялась у своєму злочині. Марусю було арештовано,посаджено до в’язниці і засуджено до страти. Переповідають,що  вже коли вона стояла під шибеницею, на змиленому коні примчав Іван Іскра і привіз від Богдана Хмельницького помилування для Марусі. Це сталося 1652 р. Але як було насправді, невідомо.

Існує декілька версій про останній період життя піснярки. Одні перекази стверджують, що після помилування дівчина  невдовзі померла від сухот,інші повідомляють,що Маруся мучилася в каятті,полишила рідну Полтавщину і пішла в монастир, де й померла. Тож історикам ще треба чимало попрацювати,аби відокремити правду від домислів,які супроводжують всі роки короткого,палкого життя легендарної доньки України. Не підлягає сумніву талановитий, винятковий поетичний спадок Марусі Чурай. Її пісні і нині глибоко хвилюють,породжують щемний неспокій серця.

Пісні Марусі Чурай і нині бентежать душу щирістю почуттів,чарівністю, ніжністю. Три століття ходять вони межи людей, а попереду – вічність,бо велика любов і глибинна поезія - невмирущі.     

    Вважають, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт вста­ли козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють віт­ри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін.